<< Главная страница

Бояриня



Категории Леся Украïнка ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Дiйовi особи: Перебiйний Олекса — козацький старшина. Оксана — дочка старшини. Iван — син Олекси Перебiйного. Степан — молодий боярин, який приïхав з Москви. Перебiйниха — дружина козацького старшини. Мати Степана — мешкає в Москвi. Ганна — сестра Степана. Гiсть з Украïни ДIЯ ПЕРША Садок перед будинком не дуже багатого, але значного козака з старшини Олекси Перебiйного. Будинок виходить у садок великим рундуком, що тягнеться вздовж цiлоï стiни. На рундуку стiл, дзиҐлики, на столi прилагоджено до вечерi. Через садок до рундука iдуть Перебiйний i Степан, молодий парубок у московському боярському вбраннi, хоча з обличчя його видко вiдразу, що вiн не москаль. Молодший боярин Степан, потрапивши до козацькоï слободи з росiйськими боярами, приходить в гостi до козацького старшини Олекси Перебiйного. Тут вiн зустрiчає доньку Олекси Оксану i закохується в неï. Мати й батько Оксани запрошують Степана повечеряти з ними, бо Олекса Перебiйний товаришував ще з його батьком. Але Степан боïться, що, коли вiн погодиться на люб'язне запрошення, старi бояри, з якими вiн приïхав, на нього будуть гнiватися. Старий Олекса його заспокоює. Перебiйний. Про них не турбуйся. Пiдкоморiй ïх запросив на бенкет, а тебе я випрохав до нас... Степан. От спасибi, пан — отченьку! Батько просить дочку почастувати ïх. Оксана. Боярине, будь ласка, призволяйся. Степан (узявши чарку, встав i вклоняється Оксанi). Дай Боже, панночка, тобi щасливу та красну долю! Ось до будинку входить Iван, Оксанин брат, молодший козак. Iван. Ба нi, я тут. Давайте, мамо, ïсти. Перебiйниха. Ти б уперiд хоч привiтався з гостем! Iван (сiдаючи, недбало). Ми вже вiталися там, коло церкви. Мати запитала Степана, чому ж не привiз матiр на Украïну, i Степан вiдповiв: Трудно. Нема при чiм нам жити на Вкраïнi. Самi, здоров, знаєте — садибу сплюндровано було нам до цеглини ще за Виговщини... Степан ще сказав, що батько тяжко бiдував iз нами. На радi Переяславськiй мiй батько, подавши слово за Москву, додержав те слово вiрне. Iван. Мав кому держати! Лихий ïх спокусив давати слово! Перебiйний став пояснювати, що нiхто не знав, чим усе закiнчиться, що присягу не кожен може зрадити. Але Iван не стримався i з iронiєю вiдповiв: Та певне! Краще зрадити Вкраïну! Степан. Не зраджував Украïни мiй батько! Вiн ïй служив з — пiд царськоï руки не гiрш, нiж вороги його служили з — пiд польськоï корони. Iван. Та, звичайно, однаково, чиï лизати п'яти, чи лядськi, чи московськi!.. Мати намагалася заспокоïти сина. Степан став захищати свого покiйного батька. Iван спитав його, чому ж вiн, молодий, не пiдiйма зброю, яка з рук батькових упала. Степан вiдповiв, що батько навчав його не здiймати зброю проти брата, та й сам вiн вважає за краще вирiшувати справи не мушкетом i шаблею, а пером та щирим словом. Iван знов не погодився зi Степаном i сказав: Се в Києвi ченцi навчають отакого! Оксана заступилася за Степана, та раптом засоромилася i пiшла у садок. Мати Iвана вибачилась перед Степаном за зухвалу поведiнку сина. Iван, пообiцявши матерi бiльше Степана не чiпати, пiшов до товариства. Оксана заходилася поливати квiти, служебка стала прибирати зi стола. У садку почало сутенiти. Степан нишком вилiз вiкном зi своєï кiмнати на рундук, прудко зiскочив з рундука на землю i пiдiйшов до Оксани. Оксана не чекала цього, i в неï з рук випав кухоль. Степан. Панночко, се я. Прости мене! Ти гнiватись не мусиш, бо ти ж мене сама причарувала i звабила, як соловейко, спiвом. Я не своєю силою прийшов... Степан хоче затримати дiвочу руку, Оксана рiзко вириває ïï: Оксана. Се що за звичай? Я не холопка з вотчини твоєï! Степан говорить, що не хотiв ïï образити, що скоро поïде на чужину з розбитим серцем, а вона вже на другий день забуде про нього. Оксана збентежена: вона не звикла до таких слiв, хоча роками знає iнших паничiв. Степан сказав, що тi паничi шукають квiтку для забави i тiлько ждуть, щоб краще розцвiлася. Вiн же-iнакше сприймає дiвочу красу: Менi була б не для забави квiтка, Я бачу в нiй життя i волi образ i краю рiдного красу... На його слова Оксана вiдповiла, що вона ж не рослина, а має серце i душу. Степан освiдчився дiвчинi в коханнi, Оксана вiдповiла йому взаємнiстю. Парубок збирався вже наступного дня заслати до неï старостiв, та боïться, чи буде вона з ним щаслива. Степан. Що тiльки дам я тобi на чужинi замiсть веселощiв рiдного краю? Своє кохання вiрне, бiльш нiчого... Хлопець каже Оксанi, що має добру й чуйну родину, яка буде рада, коли вiн привезе жiнку з Украïни. Степан. Менi тепер здається, що нiгде на цiлiм свiтi вже нема чужини, поки ми вдвох з тобою. От побачиш, яке ми там кубелечко зiв'ємо, хоч i в Москвi. Нiчого ж там чужого у нашiй хатоньцi не буде, — правда? Проте Оксанi все ж таки боязко ïхати на чужину, хоч i разом з коханим. Чується голос матерi, що кличе доньку. Оксана прощається зi Степаном i йде до будинку. ДIЯ ДРУГА У Москвi. Свiтлиця у Степановiм домi прибрана по-святковому. Знадвору чутно гомiн дзвонiв. Мати Степанова i Оксана увiходять убранi по — вкраïнськи, — мати ïï намiтцi i в темнiй сукнi з широким виложистим комiром. Оксана в кораблику, в шнурiвцi та в кунтушi. Мати сiдає перепочити, збираючись потiм iти в терем. Оксана пропонує ïй перенести лiжко з терему в дiл, але мати не погоджується. Ой нi, голубонько, нехай вже там, у теремi... Тут на Москвi не звичай, щоб жiнка мешкала на долi. Скажуть: ото стара, а звичаю не тямить! Оксана як бояриня московська повинна вдягатися за мiсцевими звичаями. Степан одягає боярське вбрання, але Оксанi воно не подобається, i вона дивується з тих чужих для неï порядкiв. Матерi Степана треба i свою доньку Ганну одягати по — московському i замiж вiддати у Москвi, а не на Украïнi. Ганна, сестра Степана, лускає насiння, не знаючи, чим ще зайнятися у свято. Оксана пропонує погуляти ïй мiж челядь, Гана каже, що за московськими звичаями ïй не можна самiй ходити по Москвi. Оксанi все здається дивним, в тому числi й iмена, якi вимовляються на московський лад, i вона просить Ганну називати ïï Оксаною. Оксанi дивно слухати про заручини Ганни, яка не знає свого нареченого i може побачити його хiба що в церквi. Заходить Степан i просить Оксану перевдягнутись у московське вбрання i почастувати його гостей бояр. Оксана. А як же частувати ïх, Степане? По — нашому, чи, може, як iнакше? Степан. Ти винесеш ïм на тарелi меду, — Матуся прилаштують, як там треба, — уклонишся, боярин поцiлує тебе в уста... Оксана не хоче навiть чути про такий звичай: вона не згодна, щоб хтось чужий ïï цiлував. Степан намагається переконати дружину, бо якщо вона пiде проти звичаю, вiн попаде в немилiсть у царя. Оксанi не вiриться, що все це так серйозно. Оксана. Степане, та куди ж се ми попались? Та се ж якась неволя бусурменська. Мати Степана починає просити невiстку, щоб вона послухалась i вийшла до бояр. Благає ïï i Ганна. Врештi-решт Оксана погоджується. Оксана (до Ганни холодно, якось надмiру спокiйно). Я вийду. Дай менi московське вбрання А ви, матусю, наготуйте меду. Iди, Степане, бав тим часом гостi. Пiсля цих слiв Оксана, блiда як смерть, здiймає з голови кораблика. ДIЯ ТРЕТЯ Дальня кiмнатка у горiшньому поверсi в Степановiм домi. З'являється гiсть з Украïни. Степан його приймає з побоюванням, аби нiхто ïх не пiдслухав, зачиняє дверi й вiкна, розмовляє з гостем неголосно. Гiсть просить, щоб цар послав когось з украïнцiв захистити вiд царських посiпак: Степан. Нас не пошлють... Гiсть. Чому? С т е п а н . Бо нам не вiрять. Гiсть. Отак! Та ви ж тут наче всi у ласцi! Степан. То тут на очах, а з очей спустити нас надовго не зважаться... Гiсть. Не здивуйте ж, як ми вiдкинемось до Дорошенка! Степан робить рух, нiби хоче затулити гостевi рота, щоб вiн не говорив таких слiв, а той веде далi: Гiсть. Мiй свояк, Чорненко, знаєш? (Степан потакує головою.) Так був уклепався, що ледве — ледве вирвався з душею! Степан. Чорненко? Вiн, здається, з найвiрнiших царевих приятелiв. Гiсть розповiв, що не всi бояться, є й смiливi, такi, як Iван, Степанiв шурин, котрий вiдвiз корогву, пошиту дiвчатами, у Чигирин. Щоправда про це нiхто не знає, а якби дiзнались, то страшно здумати, що б там було. Степан пообiцяв гостевi переговорити у його справах при малiй бесiдi. Гiсть виходить, з iнших дверей входить Оксана i розповiдає Степановi проте, що цей гiсть, Яхненко, привiз ïй вiдбратчицi — товаришки листа, де вона просить прислати трохи грошей. Степан злякався, хоче того листа спалити, просить дружину, щоб вона не вiдсилала грошi. Оксана. Яйне гадала, що ти такий скупий. Коли вже так, — я з посагу свого послати можу. Степан вiдповiв, що йому не грошей жалко, а вiн боïться, що хтось дiзнається, бо це дуже небезпечно. Оксана. Скрiзь горе, скрiзь, куди не обернися... Татари там... татари й тут... А що ж? Хiба я тут не як татарка сиджу в неволi? Ти хiба не ходиш пiд ноги слатися своєму пану, мов хановi? Скрiзь палi, канчуки... холопiв продають... Чим не татари? Степан. Тут вiра християнська. Чоловiк починає заспокоювати Оксану, гiрко шкодуючи, що вiн не змiг нiчого ïй дати на чужинi. Дружина запитує чоловiка, чи довго ïм ще мучитися у цiй неволi, але Степан сам нiчого не знає. Вiн ïй обiцяє, що коли змiняться часи i трохи утихомириться на Украïнi, то вони, можливо, поïдуть у гостину до Оксаниних батькiв. Зараз же нiяк не можна. Степан пояснює дружинi, чому ïй не можна послати грошi чи листа, навiть прийняти в себе Яхненка, щоб передати привiт i подарунки рiдним, забороняє i озиватися до Iвана. Оксана змушена згодитись, хоча ïй дуже прикро вiд цього. ДIЯ ЧЕТВЕРТА Терем. Оксана гаптує в кроснах, рухи в неï лiнивi, в'ялi. Увiходить Степан i скаржиться на головний бiль, бо був учора на царськiй бесiдi, де тiльки п'ють, а говорити бояться. Оксана засумувала, а Степан просить ïï щось розповiсти. Дружина розказує йому про своє шитво, яке вона вишиває для Ганни на весiлля. Раптом Оксана починає плакати. Степан ïï заспокоює, а потiм говорить: Се правда, не ростуть квiтки в темницi... А я гадав... Оксано, заспокойся, поговорiм ладком. Степан згоден вiдпустити дружину до ïï рiдних, не хоче тримати ïï як хан татарських, мов на шкурку, ладен вернути ïй присягу, але Оксана не хоче його кидати. Вона пропонує чоловiковi тiкати разом iз Москви. Степан. Цар достане боярина свого скрiзь на Вкраïнi, та ще й твоïй родинi буде лихо. Не скриємось нiгде... Присяго, Оксано, велике дiло. Цар менi не верне так присяги, як я тобi вернув. Та й я йому не можу повернути всього, що я приймав з його руки. Вони домовляються нiколи бiльше не говорити про те, що завдає ïм болю. Степан просить Оксану заспiвати щось. Вона спiває тихенько Ой, як було хорошенько, як рiд з родом п'є. Трохи поспiвавши, Оксана закашлялась. Увiходять мати й Ганна, слуги вносять згортки з покупом. Мати радiє з того, що ïï голуб'ята нiяк не наговоряться вдвох, i хоче, щоб така доля була i в ïï дочки Ганни. Показують обнови, що купили. Оксана починає спiвати i танцювати, та так весело, що Степан просить тихiше, але дружина ще хоче навчити i Ганну. Оксана. Гуляй, гуляй, господине, нехай наша журба згине! Ой чи згине, чи не згине, гуляй, гуляй, господине! Що ж ти, Степане? Помагай спiвати! (Залягається смiхом, що згодом переходить у кашель. Степан тривожно кидається до неï.) ДIЯ П'ЯТА Степанiв садок. Будинок виходить у нього задньою стiною. Видко Ґратчастi вiкна терема i пiддашок зi сходами. Збоку в садку зроблена повiточка садова, вся в зеленi та в квiтках; у повiтцi приладновано великий турецький ослiн з подушками. З терема по сходах надвiрних помалу спускаються мати й Оксана. Оксана у простiй широкiй хатнiй сукнi, без кички, голова зав'язана на украïнський лад шовковою хусткою. Оксана хвора, очi позападали, але дуже блищать, на щоках нездоровий рум'янець. Дiвчата Оксану садовлять i вертаються в терем. Мати пропонує заснути, але Оксана вiдмовляється, бо боïться побачити страшнi сни. Вона говорить, що вiдколи стала жити в Москвi, сни в неï стали зовсiм не такi, як вдома, у батька. Згодом молода жiнка заспокоïлась i заснула. Прийшов Степан, i мати спитала його, що сказав лiкар — нiмець про Оксану. На ïï думку, Оксана захворiла пiсля весiлля Ганни, але Степан вiдповiв, що це не так. Степан. Здається, ще давнiше почалося... Мати. Що ж воно? Як зветься? Степан. Казав вiн: Ваша панi зануднлась по рiднiм краю — се є также слабiсть. Сказав менi по — грецьки як i зветься. Вiн казав, — коли ïï повезти на Вкраïну, то, може б, ще й одужала. Степан розповiдає матерi про свiй намiр попросити царя вiдпустити погостювати на Украïну та ще й у Киïв поклонитися святим угодникам у печерах. Чоловiк будить Оксану поцiлунком. Вона розповiдає, який гарний сон ïй приснився: про батькiв садок, де ясно свiтить мiсяць. Чоловiк заспокоює дружину тим, що вона скоро побачить рiдний дiм, бо вони разом поïдуть туди. Оксана вiдмовляється ïхати. Оксана. А я дивую, ти з яким лицем збираєшся з'явитись на Вкраïнi! Сидiв — сидiв у запiчку московськiм, поки лилася кров, поки змагання велося за життя там, на Вкраïнi, — тепер, як втихомирилось, ти ïдеш туди ясного сонця заживати... На пожаринi хочеш подивитись, чи там широко розлилися рiки вiд слiз та кровi?.. Дружина говорить Степановi, що вони вартi один одного. Отак i ми з тобою... зрослись, мов шабля з пiхвою... навiки... обоє ржавi... Оксана радить чоловiковi, коли вона помре, то бiльше не брати украïнку, а взяти московку. Вона довго мовчала, а тепер почала говорити правду: мовляв, ранiше треба було вирватися з цiєï неволi i не чекати спокiйних часiв. Вона рiшуче вiдмовляється вiд поïздки на Украïну, бо ïй соромно буде дивитися у вiчi рiдним i друзям. Оксана не хоче й лiкуватися. Оксана. Нащо? Кому потрiбне те моє здоров'я та й я сама? Степан просить дружину не картати себе словами, вiн каже, що доля ïх i так вже тяжко покарала, i Бог простить ïх за все. Пiсля цих слiв Оксана стає лагiдною, збирається Степановi вiддати заповiт, який вiн пiсля ïï смертi має передати родинi i братчикам. Оксана (пiдводиться й прихиляє його до себе). Нi, любий, ти на свiтi потрiбнiший, тобi ще є про що й про кого дбати. Борцем не вдався ти, та пiсля бою подоланим подати пiльгу зможеш, як ти не раз давав... На бойовиську не всi ж померли, ранених багато... поможеш ïм одужати, то, може, колись там... знов зiбравшися до бою, вони тебе згадають добрим словом... а як i нi — не жалуй, що помiг. (Сидять якийсь час мовчки, обнявшись.) Степан пiдводиться i подає Оксанi руку, хоче завести ïï до хати, бо вже заходить сонце. Оксана. (Спираючись на руку Степанову, iде до будинку. Не доходячи рундука, спиняється i обертається, дивлячись на захiднє сонце, що вже зникає за обрiєм.) Добранiч, сонечко! Iдеш на захiд... Ти бачиш Украïну — привiтай!

Метки ЛIТЕРАТУРА XIX СТОЛIТТЯ, БОЯРИНЯ, ЛЕСЯ УКРАÏНКА, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Бояриня


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация